Поетична сторінка

Опубликовано: 2765 дней назад (29 ноября 2014)
Блог: Разное
Рубрика: Без рубрики
0
Голосов: 0
Любителі поезіі можуть тут поділитися натхненням.
Наыз жігіт андай болуы керек? | Прошу помощи
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 17:44
«А»: ШОВКОВИЦЯ НА МАМИНІМ ДВОРІ

Шовковиця на маминім дворі мене зустріла,
Чорно-синім оком підморгнула й весело сказала:
«Ну, що? Пішли, я тобі розповім
Що тут без тебе трохи відбувалось.

Візьми, попробуй ягідку мою.
Згадай той смак. Який ніде ніколи
Не зустрічавсь. І я тебе візьму
І з часом трохи треба буде спорить.

Шовковиця та за криницею стоїть.
До неї всі підходять за совітом.
Вона все зна. Весь час на нас зорить,
Й кисло-солодким говорить отвітом.

Ідуть до неї люди і шпаки,
І горобці, і білки прибігали.
Шовковиця ізрання ще в росі,
А запитань їй ставили чимало.

Шовковиця, як мама, розказать
Готова все і всім. І все це даром.
Там ягід не злічить. Хватає всім,
Й п’янить легким і вічним-то нектаром.

Для мене символ дому – це вона.
Її ніколи забувать не стану.
Шовковиця нам віддає сповна
Чого чекав в житті і що по плану.

Я знаю точно: ягідку з’їси,
Підеш із дому і усе удасться.
Ти тільки її трошки попроси,
Хай хоч у сні з тобою буде зустрічаться.

Мій дім. Моя родина. Мій поріг.
Мої батьки: маленька мама, сильний тато.
Ти забувати їх не смій – то гріх,
Приїдь додому і працюй завзято.

Ми вже давно гуляєм по світам.
Шовковиць різних зустрічали ми немало.
Але ніколи, навіть ти не мав,
Ні смак, ні колір відшукати схожих ягід.

Я повернусь хоч подумки сюди.
Я часто в сні додому повертаюсь.
Я бачу знов: шовковиця в дворі
Мене і брата з радістю стрічає.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 18:06
«А»: Чаликушу...
Є легенда, що живе десь птаха,
Та, яка лиш раз в житті співає,
Так, що рівної немає їй у співі,
Про це соловейко навіть знає.

Ця пташина покида гніздечко,
І летить в тернові злії хащі,
Не питайте й не кажіть їй за що,
Бо найкращу пісню там співає.

Щоб співалось їй і сильно й вільно,
Вибира вона найбільшу голку,
І з розгону серце своє коле,
І над мукою злітає чистий голос.

Умираючи співає незрівнянно,
Пісня ця звучить життям-ціною,
І весь світ в пошані замовкає,
І боги знімають німби з похвалою.

Бо найкраще все дається за страждання,
Не платить таку ціну вона не може,
Тому чується і з вечора, і з рання,
Те, що пташечку в житті цьому тривожить.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 18:09
«А»:
З моря вставала рожева зоря,
Розмалювала безкраї простори,
Наче то поле широке, не море,
І під ногами не бездна – земля.

Глянули з неба біленькі хмарки,
В люстро велике: де небо, де море?
Може, ліси ті – далекії гори,
Мо – каравели, а чи байдаки?

Люстро враз зникло, пішов тихий бриз,
В хвилях паслися біленькі баранці,
Деінде виникли протуберанці, -
То Посейдона легенький каприз…
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 18:16
«А»:
Хмара темно-темно синя,
Знизу чорна.
Наче купа чи гора
Важкої вовни.
Через хмару блискавиці
Золотились,
І в душі моїй вони
Засвітились.
Хмар багато: ні землі нема,
Ні неба.
У душі моїй гроза –
Немає тебе.
У серденьку у моїм
Темно-чорно,
Моя світла голова
Важких дум повна.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 18:22
"А":
Ми зустрінемось колись... Все може бути.
Але я уже не те дівчисько...
Будеш ти відвертий та розкутий,
І на відстані кохання - дуже близько.

Я тебе люблю і почуттями
Огорнула світ увесь без тями...
Страшно трохи, весело... Не знаю,
Як без тебе новий день стрічаю...

Думаю про тебе щогодини,
Серед ночі і ясної днини...
Запитай мене про що захочеш -
Затріпоче серденько дівоче

Від здійснення мрій.
Вероніка Яким # 29 ноября 2014 в 18:27
Ось і все...закінчилося літо
Ось і прийщла вже осінь золота.
Ще тоді ми були наче діти
А тепер дорослі...і ти..і я.

Вже не буде твоєї усмішки
Вже не буде твого дзвінка
А це було останнє літо
Якого тепер вже нема..

Якого нема і не буде,
Бо більш не зустрінемся ми
Ми більше не будем щасливі
Такі як тоді були...
Вероніка Яким # 29 ноября 2014 в 18:31
Прошу, забудь..
Забудь, благаю
Тебе я більше
Не кохаю

Забудь той день
І ту годину
Коли зустрів мене,
Забудь і ту хвилину, коли сказала "все..."

Забудь той час,
Коли з тобою раділи ми життю
Забудь це все, забудь мене
Останнє, що прошу..
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 18:33
"А":
- Чи ти кохаєш?
- Я кохаю дуже, так!
- Чи треба бігати за ним?
- Та мабуть, ні.
Бо він подумає, що коштую п'ятак,
Я ж сумуватиму одна в самотині.
- То що ж сидіти тихо і мовчать?
Бо він не знає, хто я, де я і звідкіль?
- Та ні, повинен хлопець все узнать.
- А далі?
- Далі сам вирішує хай він.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 18:45
"А":
Я так замерзла... Відігрій думками!..
Дорогами, що пролягли між нами,
Гуляють буревії злі сьогодні,
А я край прірви, за півкроку від безодні!

Так холодно... В долонях повно снігу,
В очах не сльози, а шматочки криги,
А серце стука метрономом чітко-чітко,
І подих друга відчува лебідка!..

Одна-єдина! Бо ніхто не рівня!
Десь унизу чорніє зле воріння...
Шумить прибій і хочеться заснути,
Бо там є ти, найближчий і розкутий.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 18:51
"А":
А зводить з розуму одне ім'я - твоє!
Моєю тінню і моїм життям ти є...
Так хочу близькості, душа давно в мені!
Хай серед ночі, чи при світлім яснім дні...

Відчуть тепло твоїх обіймів хоч на мить!
А час невпинно невблаганно так летить...
Про зустріч мрію, про тепло твоїх долонь...
Губами щік моїх торкнись, цілуй до скронь...

Твоєю буду, мріяв ти про це завжди,
Пророцтво бачив на поверхні скла-води.
Любовне ложе прикрашали нам боги,
Давали сили і натхнення, і снаги

До наших зустрічей, можливих, а чи ні,
Які відбудуться в реальності чи в сні...
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 18:59
"А":
Молитвою ранковою я збережу світанки
Коханих, рідних і близьких, а сонечко серпанком
Прикрасить ці зимові дні, йому ви порадійте!
І тільки із добром в душі кохайте, мрійте, дійте!)
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 18:59
«А»:
Що таке кохання?
Це весна. Перші квіти
Й самі перші трави.
Це – очей блакитних глибина,
Й голос. Слово тепле, оте саме.

Ми для чого любим?
Для життя. Щоб дружити
І не знати втоми.
Щоб до нас прийшло оте знання:
Є секрет, для нас, для двох, знайомий.

Що чекаєм потім?
Світлий день.
Він багатий, радісний, щасливий.
Все, що ми зробили – до пуття.
Дню новому це дарує сили.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 19:00
«А»: МЕЛОДІЯ РОЗЛУКИ
Сьогодні ти для мене грав
Мелодію сумну на фортеп’яно.
І тихо-тихо скоса поглядав,
Твій погляд синій і такий бажаний.

Мелодія навіяла слова,
Слова тихенькі і такі тривожні.
Ти їх боявсь озвучить, ти мовчав,
Сказати вслух таке просто не можна.

Ти гладив пальці клавіш, і вони
Теплом твоїх долонь щиро звучали.
Моя долонька теж була сумна,
Над клавішами бігать як? Не знала.

Ми говорили мовчки, лиш мотив,
Тієї пісні, що співали ноти,
Ятрив серденько й в душу колотив,
Й тебе питав: для мене є ти? Хто ти?

Ти в мої очі з подивом дививсь,
Мені здавалось, я в твоїх тонула…
А винний в тому цей простий мотив,
Ти грав його мені, я не забула.

Де ті слова? Де клавіші сумні?
І де тепер оте фортепіано?
І де мелодія ота сумна звучить?
Де ходиш ти? Чи від кохання п’яний?
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 19:06
«А»:
Я листа писала небесам,
Богу, всесвіту, зіркам, людині.
Все, що мала я – я вам віддам,
Відсьогодні хай летить у далі сині.

Боже, прошу, ти мене відчуй,
Подивись у душу, чисту і відкриту,
І слова, думки мої почуй,
Й мрію сокровенну, знамениту.

Подаруй мені дещицю: пару крил,
Я літати хочу, я ж бо – Ангел,
І дощу, і сонця, й неба синь…
Я багато хочу? Як це взнати?

Я уже злетіла над людьми!
Не така як всі, це всіх дивує.
Бо в душі ми залишаємось дітьми,
Хай пропаде усе оте, що всує.

Щоб злетіти вище, треба знов
Допомоги друзів і родини,
Або дай мені хоча б вітрил,
Щоб творити в мене були сили.

Дай терпіння і смиріння,
Я слухняна. Все стерплю. Все зможу.
Прошу: дай іще мені везіння, -
Не даремне ж душі я тривожу.

Господи! Спасибі, що ти є!
Ти мені даєш, що я бажаю.
І в душі у мене постає
Вдячність, що від краю і до краю.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 19:07
«А»:
Існує легенда сімейна:
Шевченко був предком моїм.
І я є нащадком, потомком,
Хоча й не прямим, та твоїм.

Кобзарю, Тарасе, Шевченку,
Колись був невільним, рабом.
За тебе платили немало
Картиною, грішми, зелом.

Зійшла твоя зірка неждано,
На весь білий світ засіяв,
Посіяв в житті ти немало,
Бо слів ти чимало узнав.

Зернина лежала сто років,
Зійшла, проросла, зацвіла.
Мовчать не могла, говорила,
Всевишній знак вірний подав.

Зернинку од сну розбудили
Сльозинки пророчого сну,
Надію вони сповістили,
І сина чуття новизну.

Проснулись слова, ті, що спали,
Не можу я їх удержать,
Я хочу, щоб люди їх знали,
Бо є що багато сказать.

Ти, дійсно, був генієм в світі,
Художником справжнім, своїм,
І люблять тебе твої діти,
В життя йдуть з іменням твоїм.

Я, кажуть, на тебе похожа,
І зовні, і серце, й душа.
І як же мовчати я зможу?
Не дати комусь одкоша?

Дві мови для мене є рідні, -
Я ними двома напишу
Про те, що хвилює віднині,
Турбує і серце й душу.

Для когось я – лірик, для когось
Я, навіть, ісчадіє зла,
Мій предок, напевнеє, тоже
Спокою ніколи не знав.

Мені більш нічого не треба,
Лиш, щоб Україна цвіла,
Щаслива була щоб родина,
Багатою воля була.

У мене сімейне є щастя,
У тебе його не було.
Я теж дуже довго страждала,
Страждання для мене – зело.

Для творчості треба кохання,
Любов, яку хтось не ділив.
Кохання я маю. З любов’ю
Мене цілий світ розділив.

Шевченко є безмір, є постать,
Звертаюсь до тебе я знов.
Продовженням я твоїм стала,
І Бог є у мене – Любов.

Обидчиків всіх я простила,
І їх уже всіх я люблю,
За них вже Творця я молила,
І їм своє серце даю.

Даю їм і серце і душу,
І думки, і сльози, й слова.
Мовчати не можу, бо мушу,
Про це не мовчить голова.

Про це не мовчить моя пісня,
Та пісня у небо зліта,
І голос її щось не висне:
В ній радість звучить, красота.

Краса, бо слова із любові,
Із дружби, із честі, із слів.
Слова ці знайомі, та нові,
Щоб хтось зупинить мене смів?

Не смійте! Мовчать я не буду,
Кобзар теж колись не мовчав.
Почують мене тоже люди,
Простого шляху ти не знав.

Боротися треба за правду,
За честь, за любов, за мету,
Чомусь наперед я все знаю:
Страждаю і мучусь, та йду.

Пройти мені треба: це - іспит,
Який я складаю в житті.
О, Боженько! Дай мені сили
Не збитися щоб із путі.

Дай розуму, волі, бажання,
Терпіння, любові, прозрінь.
І вище для мене дай знання,
І сина верни, що збудив

Бажання у мене творити,
Відкрив мені очі у світ,
Бо більше не хочу я нити,
І з честю я здам Богу звіт.

Синочки, для мене кохані,
Ви рідні, але ви одні.
За вас я спокійна, бо мати
Молитву склада день при дні.

Хороші, мене зрозумійте,
Мою материнську любов.
Її відкидати не смійте,
До мене верніться ви знов.

Моя Україно, ти - мати,
У тебе проблеми мої:
Не хочуть сини тебе знати.
Хтось знає, а хтось каже: ні!

З тобою ми дуже похожі,
Проблеми об’єднують нас.
Обидві красиві ми, гожі,
І воля приходить до нас.

Приходить свобода і слово,
І щастя, і мрії збуття.
Вертайся, живи рідна мово,
Воскресни тепер з небуття!
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 19:11
«А»: СВІТАНОК

Ніч вже пішла, а день ще не прийшов.
Світанок мене мовчки обіймає.
Як добре, що він відповідь знайшов,
Що є любов, що є любов, о є любов всевишня, він то знає.

Я з ним прокинулася, я не сплю.
Відчула я, як він на мене зорить.
Потрібна я, як пісня солов’ю
Він пісні тій, він пісні тій, він пісні тій слухняно чисто вторить.

Півні співають вже четвертий раз.
Нам – байдуже, до них немає діла.
Будити їм не треба зовсім нас,
Прокинутися, прокинутися, прокинутися раніш сонця сміли.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 19:15
«А»: ТРОЯНДИ

Стоять троянди на моїм столі.
Пелюстки-очі в мене подивились.
Ти дарував мені їх на зорі,
Коли сердечка в унісон забились.

Троянди можуть мені розказать
Про довгий шлях, що ти проходиш нині.
Чи я люблю тебе, ти хочеш знать,
І заглядаєш в очі мої сині.

Я їх назавжди в серці збережу.
Я цей букет ніколи не забуду.
Пелюстці кожній про любов скажу,
І пам’ятати завжди тебе буду.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 19:16
«А»: ПІСНЯ
Я ЛЮБЛЮ
Я люблю, я люблю тебе,
Серце зве. Знову серце зве.
Ти прийди. Ти – моя любов.
Шлях знайди ти до мене знов.

У вікно своє подивись:
Тебе жду. Я тобі відкривсь.
На біду, чи на радість. Знай!
Заспівай пісню небокрай.

Не шукай в небі журавля.
Синій птах – я в твоїх руках.
Журавель відлетів давно,
Є про нього кадри із кіно.

Синій птах – щастя я твоє.
Ти візьми. Я у тебе є.
Полетим разом в небеса,
Ми удвох – вічная краса.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 19:24
«А»: ***
Проснулася вночі, щоб її слухать,
Що скаже дорога мені на вухо.
Дивлюся: молодик пішов гуляти,
Дорогою дівчат-зірок збирати.

Цей молодик високий, ставний, файний.
Навколо зірочок уже зібрав він.
Ті зіроньки його оберігають,
Як місяць зупинить, вони не знають.

Як привернуть увагу до одної,
Найкращої, маленької, сумної.
Любитиме яка його безмежно.
І тихо, і надійно, й обережно.

«Ой, місяць-красень, місяць, моя доле!
До мене ти виходь у чисте поле,
Тебе там під вербою буду ждати,
На час що відпустила мене мати.

Послухать тебе хочу трошки знову,
Ти зіроньці скажи хоч щось без слова.
Ти подаруй її цілунок ранній,
Найкращий у житті, та не останній.

Хай перший у житті – такий непевний,
Найпам’ятнішим буде в тебе й мене.
Я посміхнусь тобі, маму згадаю,
Що скаже нам вона, якщо узнає?

Матусю, люба, мила, не журися,
На себе молоденьку подивися.
Ти теж не так давно гуляла в полі,
І місяць твій прийшов, прийшов по волі.

Ти вибір мій схвали, одобри чесно,
Та не вставляй нам палиці в колеса.
Це місяць мій, а я – його дівчина.
До нього і думками й серцем лину.

Забуть не можу: наставляла мати,
Що честь дівочу треба зберігати,
І вчинків не робить дурних, невпинних.
«В подолі» не знайшлась якась дитина.

Матусю, місяць мій мене кохає,
Він сам моєї цноти* зберігає.
Він не спішить зірвать моє сердечко,
Хоч ходить завжди поруч, недалечко.

Нам весело удвох, ми любим слухать,
Що нам шепоче ніч у саме вухо.
Вона така смішна немов дитина:
Шепоче й веселить нас безупинно.

Про поцілунки навіть ми забули,
Бо щось цікаве ми від неї чули.
Та ніч казала, що спочатку Другом,
Хай місяць буде, а потім – супругом.

Спочатку хай коханим, нареченим,
Він час хай погуля якийсь непевний.
Хай не спішить додому тебе звати,
Бо місяцю теж треба міру знати.

Ти проведи мене, укрий від лиха,
Піджак свій одягни на мене тихо.
Він теплий, добрий і такий хороший.
Люблю, мовчу, тримаю свою ношу.

Так, згадую я знов, казала мати:
За вчинки і слова відповідати.
За те, що в світі «нічиї» є діти,
І хлопець і закохана в отвіті.

Їм перед Богом вдвох відповідати,
Про це прошу, бо в кожного є мати.
Яка навчила, що життя безпечне -
Жорстоке і пусте, не безкінечне.

Хай те майбутнє миле Зоренятко,
Узнає, що є мама і є татко.
І що воно з любові народилось,
Коли кохання в серці їм відкрилось.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 19:26
«А»: ***
Я живу в зворотній бік:
Чим я старша, - тим молодша.
Мій звучить веселий сміх,
Хоч це так «неосторожно»

День народження чекать,
Й страх старіння брать з собою?
Я про них не хочу знать:
Буду довго молодою.

Час тепер – не ворог мій.
Він мені скоріше другом
Став. Й дарунок ти зумій
Пронести життєвим кругом.

Образ часу бачу я:
Він для мене зупинився,
Та теперішнім відкрився:
Вічний він і вічна я.

Вік? Вам сорок? П’ятдесят?
Вам чогось уже не можна?
Люди, себе поважать
Трошки треба і це – просто.

Трохи полюбіть себе,
На себе зверніть увагу.
І життя вам принесе
Задоволення-розваги.

Кілька добрих теплих слів,
Замість привітання вранці.
Ви пробачте всім усе,
Це сторицею воздасться.

Не засуджуйте себе:
Що зробили – то є добре.
Ми в помилках узнаєм
Все. Вони – процеси росту.

Стався десь якийсь облом?
Не тому, що ви погані.
Просто світ оцей реальний
Запитав: «Прийшов зі злом?»

Всесвіт вищий нас веде
До мети, яку чекали,
Та якби ви тільки знали:
Скільки є всього і де?

Вірте течії життя,
Не чіпляйтесь за минуле,
Щоб старого змії кулі
Не ввели у забуття.

Пам’ятайте, вислів є:
«Добре говорить з розумним».
Тут питання постає:
Що співбесідник є трудний.

Відпустіть все, що було
Негативне з вами в долі.
Що було, те відгуло…
Ви ідіть гуляти в поле.

Вільний я від всих проблем.
Я образи відпускаю,
Хоч і сльози витікають,
То – я ними очищаюсь.

Ось тепер нове життя
Можна легко починати.
Я – розумниця твоя!
Світе мій, тобі тре знати.
Яндекс.Метрика