Поетична сторінка

Опубликовано: 2770 дней назад (29 ноября 2014)
Блог: Разное
Рубрика: Без рубрики
0
Голосов: 0
Любителі поезіі можуть тут поділитися натхненням.
Наыз жігіт андай болуы керек? | Прошу помощи
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 19:33
«А»: ПІСНЯ
У студента нині сесія,
А він живе коханням.
Для дівчини є він месія,
І сонце і зітхання.

Очі дивляться закохано
І бачать маків усміх.
Що нам іспити і сесія –
В коханні маю успіх.

Не страшна нам інформатика
І фізики закони,
Є Любовна математика
І парні передзвони.

Час студенту повертається,
Бо вільний він віднині,
Світ навколо обертається,
Бо є волошки сині.

PS/ Прошу вибачення за поганий аудіозапис без музичного супроводу, шукаю виконавців та аранжувальників для цієї та багатьох інших пісень
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 19:53
"А":
Не ховай почуттів, обійми мене ніжно за плечі,
І губами торкнись до чутливих коралових уст,
Будь сміливим і строгим, таким... несерйозно-безпечним,
І до твОїх грудей я надовго в цю ніч пригорнусь.

Шепочи мені щось нерозумно-дитячо-наївне,
Так спокійно мені відчувати всю силу твою.
А ця ніч неземна буде дивна і дуже чарівна,
Бо із рук твоїх яд я, закохана, з радістю п'ю.

Поміхається небо, вкривають закоханих зорі,
І у пристрасті служать давно неслухняні тіла,
Як же сталось, що ми один одним давно уже хворі?
І любов до нас добра, хоч люди і думають: зла!
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 19:57
"А":
Чекаєм чуда від життя, бо досі,
Неначе діти неслухняні босі,
Біжим на двір попробувати сніг,
Підошвами швидких маленьких ніг...
Нема проблем ніяких... і завжди
Дивують візерунками води
Замерзлі дива...

А дорослість будить
Від сну дитячого,
Бере в полон нас будень
І заставляє відроблять поденне,
Матеріальне щось, таке злиденне,
Стереотипне, сіре, як у всіх...

І раптом чути механічний сміх -
Є задоволений пргрес:
Забули люди,
Як то буває, коли сонце любить,
Як підставляють під проміння щоки,
Живуть - не проживають свої роки
Усі на світі, а не тільки одиниці,
Від Бога люди, дивні такі птиці,
Які, згораючи самі, зігріють інших,
Віддаючи добро, стають сильніші...
Покірні часу начебто, та все ж
В воїх думках вони не мають меж...

Ось так завжди: згадаєш про минуле
І бачиш, що давно уже минули
Найкращі роки... Не вернеш назад
Дитинства милого квітучий дивний сад...
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 20:01
"А":
Чогось стомилася. Бо байдуже? Не знаю...
З твоїм іменням знову день новий стрічаю.
Мені ти снився, в сні щасливі були... Я
Була єдина і кохана, лиш твоя...
Vitalii Mocharskyi # 29 ноября 2014 в 20:02
Ти знаєш, я повністю залежний від тебе
І не можу знайти ліки від цієї хвороби.
Кожен день відганяю хворі думки від себе
І намагаюся позбутися твоєї жадоби.

Встаю зранку і кажу собі: досить,
Але потім знову не можу спинитися.
Мій організм сильно тебе просить,
Ти як вода у спрагу, якою не можу напитися.

Ти мій особливий, п’янкий наркотик,
Який поширюється потоком крові у венах.
Так хочеться відчути твій теплий дотик,
Напевно, ти щось змінила у моїх генах.

Якби ти була частиною мого тіла грішного,
Я б ампутував тебе і жив би далі калікою.
І не було б у мене життя надалі невтішного,
Не потрібно було б займатися моєю опікою.

Ти вірус, інфікувавший кожну клітину мою,
Тому я уже нічого не можу зробити.
І з часом закрию кришку гробу свою,
А ти і не зрозумієш, як палко я можу любити.

Віталій Мочарський
Vitalii Mocharskyi # 29 ноября 2014 в 20:04
Хіба кросівки не схожі на людей?
Хіба вони не створені з ідей?
Хіба вони не повністю як ми?
Хіба всередині у них нема пітьми?

Вони, як ми, існують тільки в парі.
Вони, як ми, стоять на тротуарі.
Вони, як ми, бувають різні зовні.
Вони, як ми, не вивернеш назовні.

Кросівки можуть також забруднитись,
Вони, як люди, можуть взяти і умитись.
Старіють, як і все навколо,
І можуть виглядати дуже кволо.

Кросівки можуть , як і ми, порватись,
Як люди, можуть просто усміхатись.
І стильними вони бувають,
Погоду дуже чітко відчувають.

Кросівки ідеальний варіант кохання,
Кохання, що існує без страждання.
Вірніших за кросівки не існує,
Бо тільки в парі там гармонія панує.

Давай з тобою будем як вони.
Якщо погоджуєшся – просто подзвони.
Ми будем крокувати поруч завжди
І переступим через різні негаразди.

Ми будем разом в будь-яку погоду,
Якщо дощі, ми разом зайдем в воду.
Без тебе я не зможу крок зробити,
Бо тільки в парі всі кросівки можуть жити.

Віталій Мочарський
Vitalii Mocharskyi # 29 ноября 2014 в 20:11
Дозволь заснути у твоїх руках
І полежати так хоча б хвилину.
Я хочу бачити нас двох у снах
І берегти тебе, малу дитину.

Дозволь заснути у твоїх руках
І бачити прекрасний захід сонця.
Літати в небі хочу, наче птах,
І насолоджуватись роллю охоронця.

Дозволь заснути у твоїх руках
І кожен вечір лиш з тобою засинати.
Пройти увесь важкий життєвий шлях
І день за днем із твоїх рук розпочинати.

Дозволь мені заснути просто у твоїх руках…

Віталій Мочарський
Vitalii Mocharskyi # 29 ноября 2014 в 20:32
Пізно? – Знаю.
Темно? – Може.
Вітер? – Крає.
Холод? – Схоже.

Море? – Близько.
Гори? – Поруч.
Зорі? – Низько.
Місяць? – Обруч.

Ти? – Прекрасна.
Я? – Сумую.
Ніч? – Преясна.
Серце? – Чую.

Ниє? – Трішки.
Плачеш? – Досить.
Очі? – Кішки.
Мозок? – Просить.

Спати? – Треба.
Я? – Пізніше.
Ангел? – Неба.
Сон? – Міцніше.

Плечі? – Стисну.
Губи? – Сильно.
Всю? – Притисну.
Впав? – Безсильно.

Віталій Мочарський
Vitalii Mocharskyi # 29 ноября 2014 в 20:54
Гроза

Ти сиділа вдома на підвіконні
І рукою торкалась холодного скла.
Ти сиділа в кімнаті, де стіни бетонні,
Й по щоці, наче річка, сльоза лиш текла.

Ти сиділа, дивилась на дощ, на калюжі,
На дерева, будинки, на небо, людей.
Всі навколо, здавалося, просто байдужі,
І ридання важке так і рвалось з грудей.

Ця гроза, ніби спогад з минулого була,
Із тих днів, коли в щасті купалася ти.
Ну а вітер, цей вітер ти точно вже чула,
І від звуків його так хотілось втекти.

А колись ти любила дивитись на хмари,
Танцювати під музику грому й дощу,
Цілувати його - все це було як чари,
В цей же час він шептав: "Я тебе захищу".

Він поеми складав, щоб тобі розказати,
Ти прекрасна й єдина для нього в житті.
Всім єством він хотів це тобі показати,
Щоб кохання його не було в забутті.

Ти кохала його, як дитя, до безтями,
І здавалось, що дихаєш з ним в унісон.
Ти вмивалася просто його почуттями
І цілунками ви спілкувались крізь сон.

Ну а потім ти вибрала свою кар'єру,
Забувати почала про свою любов.
Він сховався до свого тісного вольєру,
Між високих, міцних, кам'яних забудов.

Ти знайшла більш багатого та одружилась,
В цій сім'ї народила ти двоє дітей.
Потім раптом від сну цього ти пробудилась,
Зрозумівши, коханню не треба грошей.

З тих часів ненавиділа більше грозу ти,
Під якою ви часто гуляли колись.
Ти хотіла його просто взяти й забути,
Та натомість з очей просто сльози лились.

Він надалі обожнював твою натуру,
Засинав із коханням у своїх думках.
І у снах він ліпив давньогрецьку скульптуру,
І її, в тих же снах, він носив на руках.

А гроза була символом твого кохання,
Про яке так хотілося всім розказать.
Та змінила його ти на символ страждання,
Про який із сльозами потрібно мовчать.

Віталій Мочарський
Vitalii Mocharskyi # 29 ноября 2014 в 21:01
Пройде один десяток років,
Та змінимось і ти, і я.
Вперед зроблю багато кроків,
А в тебе вже буде сім’я.

І от в осінню теплу пору,
Коли не білий ще поріг.
Тебе побачу без мінору
На перехресті двох доріг.

Ітимеш гордо, наче пава,
Проте ти будеш не сама:
Праворуч – дівчинка яскрава,
Ліворуч – пустота німа.

Мене помітиш – усміхнешся
І скажеш лагідно: “Привіт.”
Поцілувать мій стан хитнешся,
З-під ніг у мене вийде світ.

Я запитаю про здоров’я,
Сім’ю, кар’єру, про дітей.
І в мене буде безголов’я,
Не чутиму твоїх вістей.

Ти скажеш, що була заміжня,
І дочка в тебе є тепер,
У шлюбі була менше тижня,
А потім чоловік помер.

Заплачеш, скажеш: “Випадково.”
Зла доля крутить нас як сніг,
Бо все у вас було казково,
А потім твій коханий зліг.

Я буду слухати й ридати,
Бо все, що сталось – це удар,
Рукою очі й ніс втирати,
Бо це важкий для всіх тягар.

Ти запитаєш: “Як там в тебе?”
А я не знаю, що сказать.
Прожив роки я не для себе,
Немаю я що показать.

Ти не спитаєш про причину,
А просто скажеш, що спішиш.
І пальцем забереш росину,
І знову мозок зворушиш.

Ми попрощаємось, як друзі,
І розійдемось хто куди.
А я піду увесь в напрузі,
Лише залишу ніг сліди.

Ти так не взнаєш, що і далі
Кохаю я тебе одну.
І сутність знов буде в печалі
На дні якої я тону.

Віталій Мочарський
Vitalii Mocharskyi # 29 ноября 2014 в 21:04
Пам’ятаю той день вже погаслий,
Телефон з есемескою в своїх руках:
“Слухай світ, він прекрасний”!
Ці слова назавжди у думках.

Ти навчила мене бути чесним
І любити навколишній світ.
А до тебе я був безтілесним,
І без тебе я був пустоцвіт.

Пам’ятаю як вперше з тобою,
Я почув звуки цього життя.
І вони вже назавжди зі мною,
Ці прекрасні і ніжні чуття.

Ти мій вчитель і ангел, і воля,
Ти є промінь в моєму вікні.
Моя зустріч з тобою – це доля,
І на неї чекав я всі дні.

Віталій Мочарський
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 21:07
"А":
Є в світі тільки я і ти. Нас в світі двоє.
І хоч на грані самоти йду за тобою,
Та все ж благословляю світ, і ти це знаєш,
Бо дуже я тебе люблю, та й ти кохаєш.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 21:11
"А":
А за вікном сіріє день,
Такий сумний-сумний без тебе...
А ти - не хлопець, ти олень!!!
І знають всі це, навіть небо!))
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 21:19
Альошенька, синок!
Мені хотілося, щоб кожний твій дзвінок
Був не обов’язком, а покликом почути
мій голос.
Так, хлопчику, який же ти правий,
Мій інтерес до тебе – «дуже круто».
Так, дійсно, я в тобі знайшла
Отого сина третього…
Та, нерадива мати
Не вміла вберегти дитяти,
У нього є тепер свої батьки,
Він з ними дуже гарний і щасливий…
А я, як ота «Наймичка» під тином
Все виглядаю:
Як там він? Що з ним?
Чи все в нього в порядку?
Чи він сьогодні їв?
Чи виспався?
І не перевтомився?
Чи знає він, хто я?
Чи не образив хто його невчасно?
Бо я готова кожного,
Хто сміє про нього щось поганеє сказати,
Роздерти, розтрощити, розтерзати.
Я розумію: я не маю прав,
Я розумію: силою не будеш
Навіть синові ти милою.
Він каже: «Хто ти є така?»
Питає, де була всі роки?
Чому мене покинула колись?
Тепер у сторону мою і не дивись!
Бо я не хочу!
Ти правий, сину, обіцяю, що віднині,
Не буду турбувати, як колись,
Не буду погляду твого шукати,
Не буду кликати, не буду звати
тебе,
Бо ти не хочеш.
Хлопчику, пробач,
За те, що я поганого тобі зробила,
Що я думки тобі свої відкрила.
Бо, дійсно, було би
простіше
всім,
Коли б і ти не взнав важкої правди,
Й проблем наскільки менше мав би
без мене.
Я відпущу тебе, синочку, але прошу,
Не відрікайся ти від мене зовсім,
Молю, дзвони хоч інколи, хоч трошки,
Бо я тебе, як сина старшого люблю.
І хочу знати
про тебе щось
справді хороше,
Бо я хороша мати для своїх дітей,
Та знати, що один з синів страждає,
і не допомогти?
Та де ж у серці сили ці знайти,
Щоб так спокійно у його проблеми не влізати?
Мій хлопчику, синочку мій, пробач,
Пробач, прости і відпусти мене
у прірву,
може й не звалюся.
Бо знову
не зможу
написать страшну відмову
від тебе.

Альошенько, синочку мій,
Прости!!!
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 21:37
«А»:
Сонячний промінчик у дівчини згуби
Золото волосся обіймав.
Пестив її личко, очі, носик, губи,
Довго-довго ніжно цілував.
Сонечку здавалось, що дівчину знає,
Що вона єдина – для нього,
Все віддав за неї, все, що тільки має,
Та не знав він тільки одного:
Що дівчина-краля, їй усе байдуже,
Вона лише грає в почуття.
Як тобі сказать це, попередить, друже,
Адже це уже твоє життя.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 21:46
"А":
Інколи просто так хочеться білих троянд,
Звуків гітарних почути настроєний лад,
Голос коханого, що в серенаді співа
Щирі зізнаня і дуже правдиві слова...

Хочеться затишку тихих обіймів твоїх,
Речі розумні почути, веселий твій сміх,
Бачиш? До щастя з тобою готова давно,
Як же зірвати джек-пот у життя казино?
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 21:54
"А":
І хай загадую нездІйснені бажання,
А від кохання розтривожаться слова,
Та замість них є тільки спогади-зітхання,
І затуманена від мрії голова.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 22:02
«А»:
Я чую голос скрипки тихий ніжний,
Як шелест листопаду восени,
Він трошечки свяшенний, трохи грішний,
А звуки в нім – пробудження весни.

Неначе вітерець, родившись вранці,
Помріяв трохи на порозі дня,
А потім закруждяв в веселім танці,
В промінні сонячнім, у виблисках огня.

Кришталь мелодії трима в полоні душу,
Стискає серце щемом і чуттям,
Струмочком трепетливим росить сушу
І діаманти роздаровує всім нам.

Чудові звуки наростають, наче хвиля,
Тепер уже луна величний гімн,
Він розлягається на кілометри-милі,
І зупинитись просто так не зможе він.

Цей гімн життю, землі, природі, сонцю –
Творцю всього живого на землі,
Й будиночку з родиною, й віконцю,
Й далеким зорям, які мріють у імлі.

На скрипці грає віртуоз, у своїх звуках
Малює він картину із життя,
І хоч народжується його голос в муках,
Він є окрасою й надією буття.

Словами важко передати звуки скрипки,
І той сердечній і солодкий щем,
Який порушує рутину й давні звички,
Відволіка від буднів і проблем.
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 22:03
«А»:
Ранок добрий, моє сонце, прокидайся,
І мені, і людям ніжно усміхайся,
Хоч надворі грудень тільки, вітер віє,
У душі моїй уже весна тепліє.

Лиш початок у зими, а я співаю,
І спочинку й на хвилиночку не маю.
У зими на думці лиш сніги й морози,
А у мене – трави, квіти, грози.

Зиму злу з тобою, сонце, переборем,
Ниву сплячу і широку, неозору
Ми розбудим, пофарбуєм у зелене,
І добром зросте врожай на рідній нені.

Уквітчається віночком із волошок,
І послуха жайворонків неба просинь,
І проллється щедрим дощиком веселка,
Запрацюють у жнива веселі села,
Золото пшениць вродиться рясно,
І робота буде дружна, вчасна,
Коровай спечемо з нового врожаю…
Все спочатку моя пісня починає:

Ранок добрий!
Валентин Стегура # 29 ноября 2014 в 22:11
«А»:
Не шукайте вітру в полі,
Він там вдома, він на волі.
І йому не треба птиця,
Журавель а чи синиця.

Не питайте щастя в долі,
Бо на все є Божа воля,
По гріхам нам воздається,
Доля ж плаче чи сміється.

Не чекайте подарунків,
Чи підніжок, чи грабунків,
Буде так усе, як треба,
І про це подбає небо.

Не любіть і не кохайте,
Майте совість, розум майте,
День за днем приходить вчасно
І приносить труду рясно.

Не живіть! Так що, померти?
І новин не перетерти,
І секретів не розкрити,
У куточку тихо нити?

Не пишіть! А я не можу,
І думками світ тривожу,
І усе що зможу знати,
Мені треба записати.

Не співайте! Намагаюсь,
Та мелодії без краю
Витікають у світ милий,
Розпростерши слова-крила.
Яндекс.Метрика