Поетична сторінка

«А»: ПІСНЯ
У студента нині сесія,
А він живе коханням.
Для дівчини є він месія,
І сонце і зітхання.

Очі дивляться закохано
І бачать маків усміх.
Що нам іспити і сесія –
В коханні маю успіх.

Не страшна нам інформатика
І фізики закони,
Є Любовна математика
І парні передзвони.

Час студенту повертається,
Бо вільний він віднині,
Світ навколо обертається,
Бо є волошки сині.

PS/ Прошу вибачення за поганий аудіозапис без музичного супроводу, шукаю виконавців та аранжувальників для цієї та багатьох інших пісень

"А":
Не ховай почуттів, обійми мене ніжно за плечі,
І губами торкнись до чутливих коралових уст,
Будь сміливим і строгим, таким... несерйозно-безпечним,
І до твОїх грудей я надовго в цю ніч пригорнусь.

Шепочи мені щось нерозумно-дитячо-наївне,
Так спокійно мені відчувати всю силу твою.
А ця ніч неземна буде дивна і дуже чарівна,
Бо із рук твоїх яд я, закохана, з радістю п'ю.

Поміхається небо, вкривають закоханих зорі,
І у пристрасті служать давно неслухняні тіла,
Як же сталось, що ми один одним давно уже хворі?
І любов до нас добра, хоч люди і думають: зла!

"А":
Чекаєм чуда від життя, бо досі,
Неначе діти неслухняні босі,
Біжим на двір попробувати сніг,
Підошвами швидких маленьких ніг...
Нема проблем ніяких... і завжди
Дивують візерунками води
Замерзлі дива...

А дорослість будить
Від сну дитячого,
Бере в полон нас будень
І заставляє відроблять поденне,
Матеріальне щось, таке злиденне,
Стереотипне, сіре, як у всіх...

І раптом чути механічний сміх -
Є задоволений пргрес:
Забули люди,
Як то буває, коли сонце любить,
Як підставляють під проміння щоки,
Живуть - не проживають свої роки
Усі на світі, а не тільки одиниці,
Від Бога люди, дивні такі птиці,
Які, згораючи самі, зігріють інших,
Віддаючи добро, стають сильніші...
Покірні часу начебто, та все ж
В воїх думках вони не мають меж...

Ось так завжди: згадаєш про минуле
І бачиш, що давно уже минули
Найкращі роки... Не вернеш назад
Дитинства милого квітучий дивний сад...

"А":
Чогось стомилася. Бо байдуже? Не знаю...
З твоїм іменням знову день новий стрічаю.
Мені ти снився, в сні щасливі були... Я
Була єдина і кохана, лиш твоя...

Ти знаєш, я повністю залежний від тебе
І не можу знайти ліки від цієї хвороби.
Кожен день відганяю хворі думки від себе
І намагаюся позбутися твоєї жадоби.

Встаю зранку і кажу собі: досить,
Але потім знову не можу спинитися.
Мій організм сильно тебе просить,
Ти як вода у спрагу, якою не можу напитися.

Ти мій особливий, п’янкий наркотик,
Який поширюється потоком крові у венах.
Так хочеться відчути твій теплий дотик,
Напевно, ти щось змінила у моїх генах.

Якби ти була частиною мого тіла грішного,
Я б ампутував тебе і жив би далі калікою.
І не було б у мене життя надалі невтішного,
Не потрібно було б займатися моєю опікою.

Ти вірус, інфікувавший кожну клітину мою,
Тому я уже нічого не можу зробити.
І з часом закрию кришку гробу свою,
А ти і не зрозумієш, як палко я можу любити.

Віталій Мочарський

Хіба кросівки не схожі на людей?
Хіба вони не створені з ідей?
Хіба вони не повністю як ми?
Хіба всередині у них нема пітьми?

Вони, як ми, існують тільки в парі.
Вони, як ми, стоять на тротуарі.
Вони, як ми, бувають різні зовні.
Вони, як ми, не вивернеш назовні.

Кросівки можуть також забруднитись,
Вони, як люди, можуть взяти і умитись.
Старіють, як і все навколо,
І можуть виглядати дуже кволо.

Кросівки можуть , як і ми, порватись,
Як люди, можуть просто усміхатись.
І стильними вони бувають,
Погоду дуже чітко відчувають.

Кросівки ідеальний варіант кохання,
Кохання, що існує без страждання.
Вірніших за кросівки не існує,
Бо тільки в парі там гармонія панує.

Давай з тобою будем як вони.
Якщо погоджуєшся – просто подзвони.
Ми будем крокувати поруч завжди
І переступим через різні негаразди.

Ми будем разом в будь-яку погоду,
Якщо дощі, ми разом зайдем в воду.
Без тебе я не зможу крок зробити,
Бо тільки в парі всі кросівки можуть жити.

Віталій Мочарський

Дозволь заснути у твоїх руках
І полежати так хоча б хвилину.
Я хочу бачити нас двох у снах
І берегти тебе, малу дитину.

Дозволь заснути у твоїх руках
І бачити прекрасний захід сонця.
Літати в небі хочу, наче птах,
І насолоджуватись роллю охоронця.

Дозволь заснути у твоїх руках
І кожен вечір лиш з тобою засинати.
Пройти увесь важкий життєвий шлях
І день за днем із твоїх рук розпочинати.

Дозволь мені заснути просто у твоїх руках…

Віталій Мочарський

Пізно? – Знаю.
Темно? – Може.
Вітер? – Крає.
Холод? – Схоже.

Море? – Близько.
Гори? – Поруч.
Зорі? – Низько.
Місяць? – Обруч.

Ти? – Прекрасна.
Я? – Сумую.
Ніч? – Преясна.
Серце? – Чую.

Ниє? – Трішки.
Плачеш? – Досить.
Очі? – Кішки.
Мозок? – Просить.

Спати? – Треба.
Я? – Пізніше.
Ангел? – Неба.
Сон? – Міцніше.

Плечі? – Стисну.
Губи? – Сильно.
Всю? – Притисну.
Впав? – Безсильно.

Віталій Мочарський

Гроза

Ти сиділа вдома на підвіконні
І рукою торкалась холодного скла.
Ти сиділа в кімнаті, де стіни бетонні,
Й по щоці, наче річка, сльоза лиш текла.

Ти сиділа, дивилась на дощ, на калюжі,
На дерева, будинки, на небо, людей.
Всі навколо, здавалося, просто байдужі,
І ридання важке так і рвалось з грудей.

Ця гроза, ніби спогад з минулого була,
Із тих днів, коли в щасті купалася ти.
Ну а вітер, цей вітер ти точно вже чула,
І від звуків його так хотілось втекти.

А колись ти любила дивитись на хмари,
Танцювати під музику грому й дощу,
Цілувати його - все це було як чари,
В цей же час він шептав: "Я тебе захищу".

Він поеми складав, щоб тобі розказати,
Ти прекрасна й єдина для нього в житті.
Всім єством він хотів це тобі показати,
Щоб кохання його не було в забутті.

Ти кохала його, як дитя, до безтями,
І здавалось, що дихаєш з ним в унісон.
Ти вмивалася просто його почуттями
І цілунками ви спілкувались крізь сон.

Ну а потім ти вибрала свою кар'єру,
Забувати почала про свою любов.
Він сховався до свого тісного вольєру,
Між високих, міцних, кам'яних забудов.

Ти знайшла більш багатого та одружилась,
В цій сім'ї народила ти двоє дітей.
Потім раптом від сну цього ти пробудилась,
Зрозумівши, коханню не треба грошей.

З тих часів ненавиділа більше грозу ти,
Під якою ви часто гуляли колись.
Ти хотіла його просто взяти й забути,
Та натомість з очей просто сльози лились.

Він надалі обожнював твою натуру,
Засинав із коханням у своїх думках.
І у снах він ліпив давньогрецьку скульптуру,
І її, в тих же снах, він носив на руках.

А гроза була символом твого кохання,
Про яке так хотілося всім розказать.
Та змінила його ти на символ страждання,
Про який із сльозами потрібно мовчать.

Віталій Мочарський

Пройде один десяток років,
Та змінимось і ти, і я.
Вперед зроблю багато кроків,
А в тебе вже буде сім’я.

І от в осінню теплу пору,
Коли не білий ще поріг.
Тебе побачу без мінору
На перехресті двох доріг.

Ітимеш гордо, наче пава,
Проте ти будеш не сама:
Праворуч – дівчинка яскрава,
Ліворуч – пустота німа.

Мене помітиш – усміхнешся
І скажеш лагідно: “Привіт.”
Поцілувать мій стан хитнешся,
З-під ніг у мене вийде світ.

Я запитаю про здоров’я,
Сім’ю, кар’єру, про дітей.
І в мене буде безголов’я,
Не чутиму твоїх вістей.

Ти скажеш, що була заміжня,
І дочка в тебе є тепер,
У шлюбі була менше тижня,
А потім чоловік помер.

Заплачеш, скажеш: “Випадково.”
Зла доля крутить нас як сніг,
Бо все у вас було казково,
А потім твій коханий зліг.

Я буду слухати й ридати,
Бо все, що сталось – це удар,
Рукою очі й ніс втирати,
Бо це важкий для всіх тягар.

Ти запитаєш: “Як там в тебе?”
А я не знаю, що сказать.
Прожив роки я не для себе,
Немаю я що показать.

Ти не спитаєш про причину,
А просто скажеш, що спішиш.
І пальцем забереш росину,
І знову мозок зворушиш.

Ми попрощаємось, як друзі,
І розійдемось хто куди.
А я піду увесь в напрузі,
Лише залишу ніг сліди.

Ти так не взнаєш, що і далі
Кохаю я тебе одну.
І сутність знов буде в печалі
На дні якої я тону.

Віталій Мочарський

Пам’ятаю той день вже погаслий,
Телефон з есемескою в своїх руках:
“Слухай світ, він прекрасний”!
Ці слова назавжди у думках.

Ти навчила мене бути чесним
І любити навколишній світ.
А до тебе я був безтілесним,
І без тебе я був пустоцвіт.

Пам’ятаю як вперше з тобою,
Я почув звуки цього життя.
І вони вже назавжди зі мною,
Ці прекрасні і ніжні чуття.

Ти мій вчитель і ангел, і воля,
Ти є промінь в моєму вікні.
Моя зустріч з тобою – це доля,
І на неї чекав я всі дні.

Віталій Мочарський

"А":
Є в світі тільки я і ти. Нас в світі двоє.
І хоч на грані самоти йду за тобою,
Та все ж благословляю світ, і ти це знаєш,
Бо дуже я тебе люблю, та й ти кохаєш.

"А":
А за вікном сіріє день,
Такий сумний-сумний без тебе...
А ти - не хлопець, ти олень!!!
І знають всі це, навіть небо!))

Альошенька, синок!
Мені хотілося, щоб кожний твій дзвінок
Був не обов’язком, а покликом почути
мій голос.
Так, хлопчику, який же ти правий,
Мій інтерес до тебе – «дуже круто».
Так, дійсно, я в тобі знайшла
Отого сина третього…
Та, нерадива мати
Не вміла вберегти дитяти,
У нього є тепер свої батьки,
Він з ними дуже гарний і щасливий…
А я, як ота «Наймичка» під тином
Все виглядаю:
Як там він? Що з ним?
Чи все в нього в порядку?
Чи він сьогодні їв?
Чи виспався?
І не перевтомився?
Чи знає він, хто я?
Чи не образив хто його невчасно?
Бо я готова кожного,
Хто сміє про нього щось поганеє сказати,
Роздерти, розтрощити, розтерзати.
Я розумію: я не маю прав,
Я розумію: силою не будеш
Навіть синові ти милою.
Він каже: «Хто ти є така?»
Питає, де була всі роки?
Чому мене покинула колись?
Тепер у сторону мою і не дивись!
Бо я не хочу!
Ти правий, сину, обіцяю, що віднині,
Не буду турбувати, як колись,
Не буду погляду твого шукати,
Не буду кликати, не буду звати
тебе,
Бо ти не хочеш.
Хлопчику, пробач,
За те, що я поганого тобі зробила,
Що я думки тобі свої відкрила.
Бо, дійсно, було би
простіше
всім,
Коли б і ти не взнав важкої правди,
Й проблем наскільки менше мав би
без мене.
Я відпущу тебе, синочку, але прошу,
Не відрікайся ти від мене зовсім,
Молю, дзвони хоч інколи, хоч трошки,
Бо я тебе, як сина старшого люблю.
І хочу знати
про тебе щось
справді хороше,
Бо я хороша мати для своїх дітей,
Та знати, що один з синів страждає,
і не допомогти?
Та де ж у серці сили ці знайти,
Щоб так спокійно у його проблеми не влізати?
Мій хлопчику, синочку мій, пробач,
Пробач, прости і відпусти мене
у прірву,
може й не звалюся.
Бо знову
не зможу
написать страшну відмову
від тебе.

Альошенько, синочку мій,
Прости!!!

«А»:
Сонячний промінчик у дівчини згуби
Золото волосся обіймав.
Пестив її личко, очі, носик, губи,
Довго-довго ніжно цілував.
Сонечку здавалось, що дівчину знає,
Що вона єдина – для нього,
Все віддав за неї, все, що тільки має,
Та не знав він тільки одного:
Що дівчина-краля, їй усе байдуже,
Вона лише грає в почуття.
Як тобі сказать це, попередить, друже,
Адже це уже твоє життя.

"А":
Інколи просто так хочеться білих троянд,
Звуків гітарних почути настроєний лад,
Голос коханого, що в серенаді співа
Щирі зізнаня і дуже правдиві слова...

Хочеться затишку тихих обіймів твоїх,
Речі розумні почути, веселий твій сміх,
Бачиш? До щастя з тобою готова давно,
Як же зірвати джек-пот у життя казино?

"А":
І хай загадую нездІйснені бажання,
А від кохання розтривожаться слова,
Та замість них є тільки спогади-зітхання,
І затуманена від мрії голова.

«А»:
Я чую голос скрипки тихий ніжний,
Як шелест листопаду восени,
Він трошечки свяшенний, трохи грішний,
А звуки в нім – пробудження весни.

Неначе вітерець, родившись вранці,
Помріяв трохи на порозі дня,
А потім закруждяв в веселім танці,
В промінні сонячнім, у виблисках огня.

Кришталь мелодії трима в полоні душу,
Стискає серце щемом і чуттям,
Струмочком трепетливим росить сушу
І діаманти роздаровує всім нам.

Чудові звуки наростають, наче хвиля,
Тепер уже луна величний гімн,
Він розлягається на кілометри-милі,
І зупинитись просто так не зможе він.

Цей гімн життю, землі, природі, сонцю –
Творцю всього живого на землі,
Й будиночку з родиною, й віконцю,
Й далеким зорям, які мріють у імлі.

На скрипці грає віртуоз, у своїх звуках
Малює він картину із життя,
І хоч народжується його голос в муках,
Він є окрасою й надією буття.

Словами важко передати звуки скрипки,
І той сердечній і солодкий щем,
Який порушує рутину й давні звички,
Відволіка від буднів і проблем.

«А»:
Ранок добрий, моє сонце, прокидайся,
І мені, і людям ніжно усміхайся,
Хоч надворі грудень тільки, вітер віє,
У душі моїй уже весна тепліє.

Лиш початок у зими, а я співаю,
І спочинку й на хвилиночку не маю.
У зими на думці лиш сніги й морози,
А у мене – трави, квіти, грози.

Зиму злу з тобою, сонце, переборем,
Ниву сплячу і широку, неозору
Ми розбудим, пофарбуєм у зелене,
І добром зросте врожай на рідній нені.

Уквітчається віночком із волошок,
І послуха жайворонків неба просинь,
І проллється щедрим дощиком веселка,
Запрацюють у жнива веселі села,
Золото пшениць вродиться рясно,
І робота буде дружна, вчасна,
Коровай спечемо з нового врожаю…
Все спочатку моя пісня починає:

Ранок добрий!

«А»:
Не шукайте вітру в полі,
Він там вдома, він на волі.
І йому не треба птиця,
Журавель а чи синиця.

Не питайте щастя в долі,
Бо на все є Божа воля,
По гріхам нам воздається,
Доля ж плаче чи сміється.

Не чекайте подарунків,
Чи підніжок, чи грабунків,
Буде так усе, як треба,
І про це подбає небо.

Не любіть і не кохайте,
Майте совість, розум майте,
День за днем приходить вчасно
І приносить труду рясно.

Не живіть! Так що, померти?
І новин не перетерти,
І секретів не розкрити,
У куточку тихо нити?

Не пишіть! А я не можу,
І думками світ тривожу,
І усе що зможу знати,
Мені треба записати.

Не співайте! Намагаюсь,
Та мелодії без краю
Витікають у світ милий,
Розпростерши слова-крила.